Хто і навіщо розвалює систему державної вищої освіти в Україні
Сучасний тип економічної системи розвинутих держав називають економікою знань. Це свідчить, що рівень розвитку економіки значним чином визначається освіченістю та обсягами знань громадян держави, а для стимулювання стійкого довготермінового розвитку економіки уряди повинні заохочувати громадян до здобуття освіти та максимально фінансувати її ще й сприяти фінансуванню з інших, позабюджетних джерел. Це зрештою й роблять уряди усіх без винятку високорозвинутих держав. Натомість українська влада, насамперед в особі Міністерства освіти і науки (МОН), провадить систематичну політику зі знищення системи державної освіти, особливо вищої, чим ставить під сумнів подальший розвиток економіки України.
Мало того, що МОН щороку знижує обсяги державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою, міністерство ще й ініціювало істотне подорожчання вартості здобуття вищої освіти за кошти фізичних і юридичних осіб (так зване комерційне навчання). 3 березня 2020 р. Кабінет Міністрів України за поданням МОН прийняв Постанову № 191, якою запровадив механізм формування мінімального розміру плати за навчання у закладах вищої освіти на основі індикативної собівартості, внаслідок чого вартість здобуття вищої освіти у багатьох вишах зросла у два, а то й більше разів. Однак такий механізм стосується лише державних закладів вищої освіти, і не обов’язковий для вишів приватної форми власності. Закономірно виникає запитання: навіщо робити таке розбалансування ринку освітніх послуг?! Кому вигідно погіршувати конкурентне становище на ринку державних університетів та покращувати становище приватних вишів?! Кому вигідно, щоб випускники шкіл, з огляду на вартість навчання, вступили до приватних чи закордонних вишів, а не державних? Виявляється це вигідно високопосадовцям Міністерства освіти і науки України. А чого тут дивуватися, якщо генеральний директор директорату вищої освіти та освіти дорослих пан Олег Шаров до приходу в МОН майже два десятиліття працював на керівних посадах приватного закладу вищої освіти. Зіставляючи конкретні факти можна дійти висновку, що основним лобістом рішення про запровадження індикативної собівартості та, як наслідок, знищення системи державної вищої освіти є саме він.
Якщо б МОН через зростання вартості вищої освіти намагалось підвищити її якість, то вимагало б запровадити індикативну собівартість у всіх вишах, а не лише державних. Але ж ні, індикативна собівартість їх не стосується, отже не стосується вона і якості.
Якщо б МОН зважило на соціально-економічну ситуацію, істотне падіння економіки і, як наслідок, значне погіршення матеріального становища громадян, воно б не ініціювало підвищення вартості навчання. Але ж ні, проблема збідніння населення мабуть не хвилює високопосадовців генерального директорату вищої освіти та освіти дорослих МОН.
Якщо б МОН стояло на державницьких позиціях, воно б намагалося стримати відтік мізків з України, а не стимулювало його шляхом введення штучних бар’єрів для вступу до університетів (як фінансових, так і нефінансових).
Таким чином, питання стану і розвитку системи державної освіти в Україні має не лише соціально-економічне значення, це питання нашого майбутнього, зрештою питання національної економічної й інтелектуальної безпеки. Але ж особи, які керують вищою освітою в МОН – пан Олег Шаров і його команда (зокрема, пан Олександр Смирнов, який в минулому притягався до кримінальної відповідальності за фінансові оборудки, а нині очолює експертну групу з питань аналітики, фінансування та міжнародних зв’язків МОН) мабуть не зацікавлені в цьому, в них є свої приватні інтереси. А можливо не тільки власні, може вони виконують зовнішнє замовлення, з-поза меж України?
