Лемент і плач

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

Ліна Костенко назвала Оксану Забужко «осатанілою натхненницею „противсіхства“ на метлі». Виглядає все це, мов бабська склока, хоч її учасниці й прагнуть створити враження запеклої боротьби двох літературних генералів у спідницях. Фактично — це продовження згубної традиції радянського спілчанства, з відрижкою якого я зіткнувся ще у 1993 р., коли теперішній функціонер Блоку Наталії Вітренко Павло Баулін видав мені посвідчення члена запорізького відділення Спілки письменників України.

Мені тоді було тільки 17 років, але відчуття причетності до чогось загнилого, із застарілим запахом мертвечини все одно з’явилося. Не знаю, навіть, звідки — чи через величезні дошки з історією життя письменниці та почесної громадянки Запоріжжя Ольги Джигурди (матінки сюрреалістичного — у стилі ранкових шоу телеканалу — «Інтер» — клону Володимира Висоцького Микити Джигурди), чи через постійну, але невидиму присутність міфічного автора цитат для підручника української мови Петра Ребра, чи врешті через огидний канцелярський пластик самого посвідчення, — не знаю.

На початку 1990-х Спілка ще знаходилася у Будинку Політпросвіти, бо письменники ще за якоюсь могутньою радянською інерцією вважалися істотами якщо не суто політичними, то відповідальними за успіх політики Партії. І ось невдовзі після моєї «ініціації» в цьому гнізді професійної сервільності сталася остання гучна політична подія. З Києва приїхали літературні функціонери та влаштували перевибори комсомольського ватажка Павла Бауліна, який фактично керував спілкою, бо пан Ребро майже постійно перебував на лікуванні у санаторії.

Я запам’ятав натурально лемент і голосний плач переобираного: мабуть, від повалення Берлінського муру гуркіт був тихіший. Після цієї події запорізька «спілчанська література» опинилася на належному їй місці — тобто у повній та глибокій дупі. Сам пан Баулін був помічений у натовпі протестантів під час концерту російської співачки Азізи після того, як її охоронець пристрелив Ігоря Талькова, потім він показався над водою у складі Партії прогресивних соціалістів Наталії Вітренко — потопити таку людину неможливо!

Цей тривкий скандал поміж Костенко та Забужко саме і є відголоском спілчанства: вони — виховані ще за радянщини — насправді гадають, що їхній голос має якусь політичну вагу. Нещодавно Адміністрація Президента показала нам, для чого їй потрібні діячі культури: виключно для легітимізації своїх ганебних оборудок.

Подумайте самі: якщо б влада й насправді вчинила щось однозначно добре — невже їй потрібні були б листи на підтримку своїх дій?

І Оксана Забужко, яка наївно намагається всіх переконати у власному виборі «третього шляху», і Ліна Костенко, яка цілком справедливо цей вибір засуджує, переходять на емоції, на особистості, бо розуміють, що насправді їхня думка цікавить дуже обмежене коло людей — сьогодні письменник більше не є таким володарем думок, як лише 20 років тому. Але чи має право письменник взагалі триматися від політики осторонь?

Коли хтось каже: «Я не цікавлюся політикою» — це насправді означає «Мене повністю задовольняє нинішня політика, і я її підтримую». Чимось починаєш цікавитися лише тоді, коли воно псується або коли у тебе збільшуються вимоги до нього — тобто в обох випадках з’являється невдоволення ним.

Питання, чи мають митці право не цікавитися політикою, лежить у тій самій площині, що й питання «Наскільки велика відстань поміж митцем та „інтелектуалом“?», бо для митця політика — це лише будівельний матеріал, а для інтелектуала — середовище прямої дії. Отже митець, який дозволяє собі не цікавитися політикою, одночасно дозволяє собі не бути інтелектуалом. Таким чином його мистецтво набуває переважно декоративних рис та може бути з однаковим успіхом застосоване як для оздоблення інтер’єрів типового міщанина, так і для пестування самолюбства середньостатистичного диктатора «з гущавини народних мас».

Але поняття «письменник» та «інтелектуал» мало того, що не дорівнюють одне одному, але й не мають дорівнювати у нормальному стані. Більшість літератури призначено для людей, що перебувають у нормальному стані, тобто у стані спокою та рівноваги. Література прикрашає — декорує — їхнє життя. Вона не тільки не розсіює туман нерозуміння щодо навколишнього світу, а навіть навпаки — сприяє утворенню нових стереотипів. Порівняйте, для прикладу, прозу Гайдара із книжками Бабеля, «Велику рідню» Михайла Стельмаха із «Містом» Валер’яна Підмогильного. Ясно, що «стабільні політичні режими» — прийнятий у нас евфемізм для «тоталітарної диктатури з фактично однопартійною системою» — дуже зацікавлені у тому, щоби люди перебували у стані нерозуміння.

Нерозуміння — це звичайний та нормальний стан людини, з якого її може вивести або катастрофа, або передчуття її. Краще і безпечніше, звичайно, мати постійно передчуття, але для цього треба зробити хоч один крок, щоби вийти з нормального стану нерозуміння. До того ж — жити із постійним передчуттям катастрофи дуже важко. Таку розкіш можуть дозволити собі тільки дуже неспокійні люди. Саме цих неспокійних людей і знищує «стабільний режим». Але чи є пані Костенко та пані Забужко цими «неспокійними»? Насмілюся припустити, що ні. А «життя іде і все без коректур»: гадаю, ми ще побачимо народження нової літературної еліти, яка без допомоги ганебних державних милиць власноручно здобуде собі справжню репутацію, бо ніколи не опуститься до обслуговування скороминучих забаганок чинної на даний момент влади.
Добавлено: 24-08-2011, 16:46
0

Похожие публикации


Добавить комментарий

Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

Наверх