Андроїди Азарова
Микола Янович зухвало постукав «Айфоном» по столу. Це був украй відповідальний момент — треба зібратися. Сергій Васильович теж відчував це і навіть здогадувався, про що його зараз спитає Микола Янович.
— Ви, мабуть, Микола Янович, хочете спитати мене, чи готові вже блогери?
— Да, — відповів Азаров. — Саме це я і хатів спітать у тебе: гатови блогіри?
— Вони давно чекають на вас. Ви вже звільнилися?
— Я гатов, алє ж вані можуть таво…
— Це все — перевірені люди. З кожнимми провели попередню співбесіду в органах. Взяли письмове зобов’язання.
Микола Янович ще раз постукав «Айфоном» по столу, але вже менш упевнено. Щось не давало йому спокою.
— Миколо Яновичу, — сказав Сергій Васильович. — Я у цій справі — людина досвідчена. Ви ж пам’ятаєте…
— А чіво ж ти сєр… сєврєр на Крещатікє кінул на проізвол судьби, досвідчений ти наш, а?! Нє ндравітса мнє што-то твоя фамілія…
Із цими словами Микола Янович підвівся та, загрозливо вимахуючи «Айфоном» в бік Сергія Васильовича, вийшов з кабінету. Досвідчений політичний аналітик сказав би, що він зробив хід конем, але Микола Янович чомусь ніколи не уявляв себе у ролі коня, навіть коли зростав у своєму рідному селі у бабусі. «Ето ферзєвий ганбіт!» — уявно заперечив Микола Янович своєму уявному політичному аналітику. Але ж ось і вони! В кабінеті зібралося з десяток чоловіків та жінок невизначеного віку.
— Добрий дєнь! Насколько мнє ізвєстно, ви — автори популярних блогов, посвящьонних проблємам образованія?
— Да, ето ми, — відповіли блогери в один голос чисто українською мовою.
— Очень інтересно! Наш уряд дуже багато уваги прєдєляєт праблємам абразаванія, алє ж, як відома, любиє праграми мадєрнізації, разработанниє у кабинєтах нєкоторих дуже хорошо ізвєстних нам всєм чіновніків, а особєнно одного із ніх на букву «Т», бєссільни, єслі нєт убєждьонних, увлєчьонних і грамотних людєй, коториє будуть енті праграми ваплащать. Ви са мной сагласни?
Блогери схвально загули. Але ось вже один з них — спритний, немов Спритко, і навіть чимось, мабуть очима, на Спритка схожий — підняв руку.
— Мене звати… тобто мій нікнейм — «Голос совісті», — почав блогер. — А звати мене Миколою, як вас. Перше, що я хочу сказати, це те, що безумовно, Юлія Тимошенко має бути покарана за розтрату 100 мільярдів гривень, про які ви казали ще 28 квітня минулого року. І вона, безумовно, має повернути ці гроші у державний бюджет. Дії Юлії Тимошенко, коли вона була в уряді, безумовно, підпадають під визначення «кримінальний злочин», і вона, безумовно, має бути ув’язненою ще до рішення суду, тобто до вироку, тому що Юлія Тимошенко, як відомо нам всім…
— Гм-хм!!! — гучно відкашлявся Микола Янович.
— …Юлія Тимошенко, як відомо всьому українському народу…
— Сергій Васильович, знов нужна ваша помощь!
Блогер вперто повторював фразу про Юлію Тимошенко, ніби вона була якоюсь фортецею, а він — облоговим загоном. Сергій Васильович непомітно підкрався до нього ззаду й чимось клацнув. Блогер завмер, тільки одна нижня губа його рухалася вниз та вгору.
— Вибачте, Миколо Яновичу, — сказав Сергій Васильович. — Тут невеличка накладка: ми цього блогера тільки що з сайту «Української правди» зняли, і він не встиг вчасно перелаштуватися. Зараз я йому карточку поміняю — і все буде о’кей!
— Я ж гаваріл, што ти мєня патставіш, как тагда! Штоб я снова на Майданє в аранжевом шарфіке стаял?!!
Після нескладних маніпуляцій дуже досвідченого у цих справах Сергія Васильовича блогер прийшов до ладу.
— Так ваш блог посвящьон праблємам абразаванія? — спитав Микола Янович у «Голоса совісті».
— Так, в мене є блог, — відповів той. — Блоги допомагають нам бути більш образованими. Блогасфєра наполнєна праблємамі, но ми пасвятілі сєбя єй, бо образованіє дуже важливе для майбутнього кожної людини.
— Ето очєнь харашо! — зрадів Микола Янович. — Я дуже розраховую на вас як на авангард модернізації страни, патаму что к вашим мислям прислушивається масса дінамічних соврємєнних людєй, я хочу привлєчь вас к віработке і рєалізації правітєльственних рєшєній. Что ви об етом думаєте?
— Ми думаєм об єтом, что ето харашо! — відповів «Голос совісті».
— Мій нікнейм — «Крик души», — сказала якась дівчина, підозріло схожа на свою сусідку, а та — на свою, а та — на ту, що сиділа поряд, а остання — на першу. — Нам подобається, що ви розраховуєте на нас, бо ми дійсно є авангардом модернізації страни. Страну треба модернізіровать — це ясно кожному, але дуже важливо, що ви звернулися саме до нас, бо до наших мислєй прислушиваєтса маса дінамічних і современних людей. Сьогодні бути дінамічним та современним — означає бути підключеним до Інтернету, мати блог та вести його. Я веду свій блог вже 38 днів…
Миколі Яновичу стало якось незручно. Він помовчав. Блогери теж мовчали. Складалося таке враження, що вони можуть тільки відповідати на запитання, але дуже дивно — ніби луна йде, і їх слова повторюються та перемішуються, немов у чудернацькому калейдоскопі.
— Ви знаєте, — почав Микола Янович. — День у меня бил очень тяжолий. А в конце — єто общеніє с вамі. Оно мєня очень вдохновіло. Ви всє — очень інтересниє і содєржатєльниє рєбята. І вас, і другіх надо прівлєкать к виработкє і рєалізації правітєльствєнних рєшєній. Я думаю, что ви прішльотє мне свої предложенія, чтоби я дал по нім поручєнія?
— Да, — сказала сусідка «Крику душі», — нам подобається, що вам подобається общєніє с вамі і вдохновляєт вас. Ми согласни с вамі, что ми — очень інтересниє і содєржатєльниє рєбята. І что нас і другіх…
Тут Микола Янович не витримав і не прощаючись вийшов з кімнати. Тільки у своєму кабінеті він помітив, що його вірний «Айфон» кудись подівся. «Рушниця має стріляти, — крутилася в голові фраза із якоїсь телепередачі, — але не треба боятися людину із рушницею». Тут Микола Янович відчув якийсь підступ: рушниця стріляє — а боятися не треба? Треба, щоб боялися! Всі мають боятися! Хай бояться всі! Чуєте?! Я хочу, аби нас боялися!!!
— Миколо Яновичу, ви «Айфон» свій загубили у блогерів, — раптово почувся голос Сергія Васильовича.
— Что? Что ви гаварітє? Я нє панімаю!
Сергій Васильович зайшов до Миколи Яновича ззаду та клацнув тумблером. Микола Янович завмер, і тільки його нижня губа сновигала туди-сюди. Сергій Васильович вставив Миколі Яновичу зонд і занепокоєно похитав головою: «Знову словники полетіли… А тільки ж учора встановлював! Ох-хо-хонюшки!»
