Ризик шохвилини: з чим стикнулися українські воїни на початку війни? (ВІДЕО)

Не буде зв'язку – не буде нічого. Так сказав колись на околицях Авдіївки зв'язківець, який фактично під обстрілом лагодив дріт

Про це розповів військовий аналітик Олександр Сурков.

Їх не видно і не чути. Але без їхньої якісної роботи дійсно не буде нічого.

Їхні імена мало відомі широкому загалу, але ці люди роблять усе можливе задля того, аби був зв'язок, без не було б перемог української армії. Про них – зв'язківців Збройних сил – розповімо в ефірі спецпроєкту "Таємниці війни" на "5 каналі".

Яким був зв'язок у 2014-15-му роках? З чим стикнулися українські воїни на початку війни? Про це розповів військовий аналітик Олександр Сурков.

"З початком АТО перед командуванням і штабом АТО постала задача управління 40-тисячною армією, яка була розтягнута по фронту приблизно на 500-600 км. Які задачі потрібно було виконувати? По-перше, штабу АТЦ і штабу АТО потрібно було мати зв'язок з уже організованими секторами А, С, Б, Д і особливий район М. Це здійснювалося в основному радіорелейним радіозв'язком, а коли проводилися активні операції, у повітря здіймалися літаки і перекривали праве плече – найдовше – і через ретранслятори забезпечували зв'язок практично на всі угрупування.

.

Великою проблемою були частково заблоковані райони. Тобто це прикордонна група (від Ізвариного до Амвросіївки), і три аеродроми – Луганськ, Краматорськ і Донецьк (там наші угруповання знаходилися у відриві від основних сил). З ними теж було організовано зв'язок, але, на жаль, на той момент це були відкриті канали, через які інформація передавалася у кодованому вигляді.

Яким чином зв'язок впливав на моральний дух військ? Можна зрозуміти на декількох прикладах. До прикладу, в середині серпня, коли тактична група 30-ї бригади під командуванням підполковника Собка знаходилася в частковому заблокуванні й утримувала доволі серйозний плацдарм, розбиті засоби зв'язку залишили їх повністю без зв'язку з центром, після чого вони були вимушені відступити, оскільки неможливо було виконувати задачу.

Теж саме відбулося декілька разів і під час Дебальцевської операції. Під Дебальцевим стояв ретранслятор, на який зі штабу АТО та Києва передавалася інформація. Цей ретранслятор розбили артилерією – після чого група, яка була в тому районі, вимушена була залишити позиції, адже не розуміла, що далі робити, бо не мали зв'язку.

Крім того, важливою задачею було безпосереднє управління тактичними групами, яке здійснювалося під час активних бойових дій. Групи були у відриві від основних сил, тому принциповим було те, що вони працювали напряму зі штабом АТО. В основному, за даними зв'язківців, виручали американські системи "Харріс", які могли забезпечувати такий зв'язок".

Він керував зв'язком, коли його підрозділ відвойовував назад свої території. Він – народний герой України. І завжди бажає берегти себе і бути на зв'язку. Іван Калашников, зв'язківець-десантник у студії програми "Таємниці війни" на "5 каналі".

.

– Ви пам'ятаєте свій перший виїзд на територію проведення АТО? Коли це було?

– Виїхали ми з місця постійної дислокації 8 березня 2014 року. Далі був, як і у всіх, – Широкий лан, Кримський напрямок, злагодження. Десь в 20 числах ми зайшли в зону АТО.

Там було дуже багато цікавих ситуацій. Тому що на той час багато волонтерів уже працювали з нашими військовими і відправляли їм туристичні засоби зв'язку – звичайні рації. І на них була перша вся надія. Вони витягнули роботу перші два місяці. Бо вони в усьому були значно кращі за наявні штатні засоби зв'язку – вони менші, компактніші, і за характеристиками було те ж саме.

З часом систему зв'язку почали налагоджувати. Уже це було сконцентровано. Бо всі засоби радіозв'язку, які надходили від волонтерів, були різнотипні. І в нас виходило так, що якщо одна рота з одними радіостанціями, інша – з іншими, і сконтактувати їх було доволі складно.

Десь із червня 2014 року почали постачати більш-менш однотипні радіостанції, з якими можна було працювати. З часом ця кількість нарощувалася. І проблема сумісної роботи тимчасово вирішилася. Але разом із цим виникла інша проблема: ці засоби зв'язку не були військовими, не були готові для застосування під час бойових дій як фізично, так і в плані безпеки..

.

– Їх було легко прослуховувати?

– Я не скажу, що легко, але можливо. Навіть були ситуації, коли противник прослуховував нас, і я не знаю, чи вони там щось вживали, чи ні, але на новорічні свята могли привітати одну з позицій прямо в нашому радіоефірі. Ми зрозуміли, що це проблема. Щоб уникнути цього, використовували переговорні таблиці, але ситуацію це не дуже рятувало.

– Але ж коли ми говоримо про військовий зв'язок, то це ж не тільки рації. Що ще входило в перелік того, що потрібно нарощувати?

– Телефонні лінії, дротовий зв'язок. Він в обороні є основним, і в принципі, нам пощастило зі старим парком обладнання, що стосується дротового зв'язку – воно хоч і старе, але доволі надійне. Підняти слухавку і сказати "Алло", і поговорити з кимось завжди можна було. Вони адаптувалися під наявні засоби живлення, бо акумуляторних батарей старих уже не було, нові туди ставали – і все було добре і доступно.

– Це ви маєте на увазі "тапіки"?

– Так, туди вставляється звичайна крона і працює без проблем. Це класика для кожного зв'язківця.

– А як в умовах бойових дій із тим, щоб проводити ці дроти, які з'єднують? Як це було організовано?

– У кожному батальйоні є взвод зв'язку. Коли вони виходять на позиції і облаштовують їх, паралельно тягнуться дроти. Цим займаються безпосередньо зв'язківці.

І в подальшому головне – ремонтувати і знати, що і де. Звичайно, небезпечно було когось відправляти на перевірку поломки. Зазвичай, із бойових рот хлопці допомагали. Бо в деяких випадках їм було це зробити набагато легше і простіше. Вони були поруч, могли вийти і зробити. Були випадки, коли такої можливості не було і зв'язківці працювали самі.

– У чому роль зв'язку?

– В інституті, коли я навчався, на кафедрі висів такий вираз: "Зв'язок – це основа управління, без зв'язку управління немає". Всі команди відбуваються засобами зв'язку. Або через дріт, або в радіоефірі. В 2014-му часто це було по радіо. Дротові були між позиціями, між собою хлопці спілкувалися, а всі команди від командира батальйону вниз передавалися радіомережами.

Якщо зв'язку не буде, командир батальйону не може дати вказівку командиру роти, комроти не знає обстановки, відповідно, не може дати вказівки своїм позиціям – і на цьому все лягає. Починається хаос і самоуправство.

.

– Відсутність зв'язку – відсутність можливості попередити побратима про можливу небезпеку. Чи так це було на фронті?

– Уявіть ситуацію, коли між людьми 10 умовних кілометрів, і один має терміново повідомити іншому. Якщо в них не буде засобів зв'язку, вони не зможуть цього зробити. Є варіант подзвонити по мобільному, він був і є, але це небезпечно.

– Що зазвичай носять із собою зв'язківці?

– Що носять і що має бути – це дві різні речі. Інструмент для ремонту кабельних ліній, це може бути паяльник, пасатижі, ізоляційна стрічка, запасні частини (не плати, а кабель) і запасні компоненти з комплектності, щоб ти приїхав на позицію – не працює те то – і ти одразу це замінив.

Свого часу на околицях Авдіївки журналісти військового телебачення записали інтерв'ю одного зв'язківця.

– Як справлятися із ситуацією, коли треба щось лагодити, а триває бій?

– Якщо ти нічого не будеш робити в такій ситуації, то розумієш, що нічого не відбудеться позитивного для твого підрозділу. Тут уже не думаєш про те, що "не піду – зараз перестануть стріляти, тоді", ти вже думаєш, що якщо не підеш – то з кимось із твоїх побратимів може щось трапитися. І тоді вже думаєш, як краще зробити, як проповзти, головне – попередити своїх, що ти будеш до них іти, бо ситуації бувають різні. І тебе там можуть не чекати.

– А чи були такі ситуації?

– Як правило, вони траплялися під час артобстрілів, тоді в основному доводиться лагодити проводи. Але коли були дуже масовані обстріли, то зазвичай командир не дозволяв когось відправляти, бо це було самогубство.

Якщо в нас випадало щось одне, ми переходили на інше. Засоби, які в 2014 році прийшли від волонтерів, нікуди не ділися. Вони могли використовуватися в середині рот, і коли з основною мережею щось траплялося, всі переходили на неї. Вона була менш надійна, але використовуючи переговорні таблиці – можна було управляти.

– Якщо порівняти те, чому вас учили у виші і те, з чим ви стикнулися на фронті, – була різниця?

– На початку війни ми думали, що готові. Це було зовсім не так. Банально: 2 зарядних пристрої, які були в наявності – це на 60 радіостанцій, які були по штату в батальйоні зі старого парку, і нереально зарядити навіть акумулятори.

– А чи були ви готові до того, що вам ще треба буде протидіяти ворогові, який глушив, прослуховував зв'язок?

– Напряму протидіяти ми не могли. Могли якось уникати або виходити з ситуації. Протидією займаються інші підрозділи, це інша спеціальність.

Від прослуховування насамперед – переговорні таблиці, щоб ввести противника в оману. Ти не кажеш в етер що "п'ять машин такого ось підрозділу вирішають туди" – ці фрази фіксуються у спеціальній таблиці й передаються кодовими словами. Наприклад, "сигнал 55". Або, як усім відомо, "ситуація 4.5.0" – все добре.

Основна проблема була в тому, що людям було важко сприйняти зміни у цих таблицях, тому ці "4.5.0" не сумніваюся, що вони діють до сих пір.

У противника в цьому плані було набагато все краще. Порівняно з нами, в 2014 році там працювали професійні не тільки зв'язківці, а й усі військові. Засоби зв'язку в них були теж незахищені, але слухаючи їх, ти розумів, як мають працювати твої. Вони працювали сигналами і тільки ними.

– Очевидно, що їх вчили росіяни, професійні кадрові військові?

– Звичайно! І не тиждень, і не два. Бо потрібно вміти керувати сигналами, користуватися ними і швидко приймати рішення. Окрім того, що ти їх передав, тобі треба отримати відповідь, зрозуміти, що тобі відповіли і надати наступну вказівку.

Ось що розповів Віктор Назаров, який у 2014 році очолював штаб АТО.

"В 20 числах травня керівництво АТО перейшло до органів управління Збройних сил. Системи управління та зв'язку силами та заходами, що були вже залучені та будуть ще залучені, створено не було. Вона була небоєздатна, неспроможна виконувати завдання, які на неї покладалися.

Треба все було зробити дуже швидко, часу було не більше двох тижнів. Термін зумовлювався тим, що ми змушені були створювати систему управління одночасно з її застосуванням. Зазвичай, коли готується операція, є етап підготовки, в т. ч. організовується система управління і зв'язку. У нас його не було. З цього виходило завдання, яким чином цю систему побудувати.

Система управління зазвичай має три складові – орган управління, пункт управління і система зв'язку.

Система зв'язку – це організаційно-технічна основа будь-якої системи управління.

Що ми мали на той час?

Нам потрібно фактично було мати шість органів управління. Територія була величезна – 60 000 кв. км, фронт – 400 км по прямій лінії, а враховуючи, як потім випрасовувалася лінія зіткнення, – до 600 км. Ця територія була поділена між секторами. У нас було два органи управління, які були майже готові, два оперативних командування – Рівне та на той час Дніпропетровськ. Вони стали основою для двох секторів "А" і "Б". Частину сил і засобів штаб АТО замкнув безпосередньо на себе сектор "С". Це було неправильно, коли орган управління здійснює управління двома рівнями, але ми були змушені це зробити. Сектор "Д" був переважно сформований за рахунок управління 8АК. Залишався район "Маріуполь" – він не дотягував до сектора, керівництво там здійснювала Національна Гвардія – це був не орган управління, а оперативна група.

Більше на той час у Збройних силах нічого не було, але їхній рівень готовності був також недостатнім.

Система зв'язку була переважно аналогова. Тому ми були змушені її будувати фактично з початку".

– Скільки потрібно часу, щоб підготувати зв'язківця?

– Дивлячись яка інтенсивність підготовки.

– Із того, що ви бачили, – це місяць, два, пів року?

– Три місяці – це, мені здається, оптимальний період, за який можна навчити зв'язківця робити все, що йому потрібно, і все, що йому знадобиться, і щоб він був готовий до будь-якої ситуації.

– А були ситуації, коли ви чітко розуміли, що по той бік сидять росіяни?

– Звичайно. Була трофейна техніка – засоби зв'язку виробництва РФ. За радіоперемовинами і за тим, як вони часто влазили до наших етерів, було зрозуміло, що такого звичайні "партизани" не могли зробити.

– Ви були зі своїм підрозділом із самого початку і брали участь в усіх бойових діях, де була 95-та бригада. Одна справа, коли ви стоїте статично, інша – коли в русі, наприклад, рейд. Як забезпечувати роботу зв'язку, коли бригада в постійному русі?

– Це доволі складно. Не буду говорити за всю бригаду, я відповідав за батальйон. Це складно і дуже залежить від рівня підготовки зв'язківців.

Якщо 20 машин йдуть колоною, перша може не чути крайню. Зазвичай в середині колони визначається машина – "ручний ретранслятор", людина, яка все повторює. Це було спричинено тим, що засоби зв'язку були вже однотипні, але ще не військові, тобто все було обмежено технічними характеристиками.

Зараз таких проблем уже нема, бо в нас є найсучасніші засоби зв'язку.

– Як би ви оцінили розвиток зв'язку з 2014 року по сьогодні? Відбувся прорив?

– Не можу сказати, що прорив повномасштабний, але великий. Ми отримали дуже добре оснащення від наших партнерів. Якщо оцінювати за 10-бальною шкалою, те, що було – 1-2, а зараз 9-10.

Військовий аналітик Олександр Сурков розповів, як змінювався зв'язок у ЗСУ від початку російсько-української війни.

"Зв'язківці був технічно найбільш непідготовленим родом військ на початку війни. Такі ж системи, які вивчали курсанти напередодні агресії, вивчалися в кінці 1989-го – на початку 1990-х років.

Відома з 1960-х "культова" для зв'язківців Р-105 з ХХ ст. дожила до початку ХХІ-го.

Чому так? Розвал СРСР відірвав Україну від своїх технологій, тому що всі "досягнення" були продуктом промислового шпіонажу в Заходу. Тому тільки-но шпіонаж припинився, ті засоби та системи, що розроблялися, вже не відповідали вимогам часу.

З початком АТО з'явився дуже цікавий розрив. Тобто практично така пострадянська техніка як КШМ "Кушетка" не працювала, не давала змогу здійснювати якісний зв'язок, а нової тоді не було.

Унаслідок використовувалися старі системи. Після переходу до позиційної війни набув поширення дротяний зв'язок, основою якого став ТА-57, де цифра – рік його прийняття на озброєння. Благо, на складах цього добра виявилося вдосталь.

Щодо тактичного радіозв'язку – найбільший розвиток отримали системи "Кенвуд", китайські аналоги та "Моторола". Але це були не військові системи. Такі радіостанції на Заході використовуються як зв'язок поліції, пожежників, далекобійників. Але свою задачу вони виконали. Переважно завдяки волонтерам наші тактичні групи були забезпечені такими засобами.

Після активної фази війни, враховуючи бойовий досвід, за зв'язок узялися серйозно. Розглядалося взяття на озброєння французьких, ізраїльських, турецьких систем. Однак через спроби та помилки повернулися до того переозброєння, що почалося ще до війни, – американська станція Фалькон-3 – найсучасніша та найпросунутіша на сьогодні у всьому світі".

– Як би ви характеризували типового зв'язківця?

– По-перше, він має бути спокійний. Має терпіти те, що йому будуть казати. Зв'язківця помічають частіше коли немає зв'язку. Він має знати основи радіозв'язку як "Отче Наш" – без цього буде просто пальцем тикати, щоб знайти причину негараздів. Окрім цього, він має мати практичні навички. За оті три місяці підготовки, про які я казав, він, окрім теорії, ще повинен побігати у полі та попасти в різні ситуації. Забрати в нього антену, щоб він її сам зробив...

– Зв'язківці беруть до рук зброю? Воюють на рівні з іншими?

– Так. Буває, коли на позиціях не вистачає людей, туди вирушають зв'язківці. При штабі залишається мінімальна кількість, щоб забезпечити зв'язок.

– Ваш колишній командир сказав: "Робота зв'язківця – монотонна, але дуже важлива. Уявіть на секунду, що ви залишилися без своїх "Лайф" , "Київстар" та "МТС-ів", а інформацію необхідно передати. Ваня – це людина яка підіймалася на найвищі точки, незважаючи на обстріл і роботу снайперів, ризикуючи своїм життям, щоб ми в бою не залишилися без наказів. І не раз робив це безпосередньо під час бою". Ці слова пролунали, коли вас нагороджували званням Народний герой. Були у вас такі ситуації?

– Зв'язківець завжди там, де найвища точка. Бо це варіант встановити туди ретранслятор або інший засіб, щоб забезпечити зв'язок підрозділу. Зазвичай ротація, прийом-здача позицій відбувається і у зв'язківців. Одне знімається, інше ставиться. У такий період бувають і обстріли. Інколи, коли їдеш щось лагодити або замінювати, противник розуміє прекрасно: "Ага, от стоїть 15-поверхівка, на ній антени, туди 100% хтось прийде".

– Тобто ваш командир сказав правду?

– Я ж не можу сказати, що мій командир обманює.

– Чи вважаєте ви себе героєм?

– Я можу сказати, що я людина, яка любила свою роботу. Спочатку дуже не любив, бо "це непомітно, ніхто ніколи не помічає", все нудно якось і монотонно. Хотілось вирватися на іншу спеціальність. А потім я зрозумів, що це дуже важливо – і мені цього було достатньо.

– Про що мріє зв'язківець Іван Калашников?

– Щоб наші Збройні сили налагодили систему військового зв'язку і в них із цим ніколи не виникало проблем.

– Думаємо, що ви це зробите. Враховуючи нинішню роботу.

– Так, ми зараз саме навчаємо людей користуватися засобами зв'язку, які поставляються до нас із США в якості безоплатної допомоги. Також здійснюємо інсталяцію на техніку, бо поставити щось нове на щось старе – це дуже непросте завдання. Потрібно, щоб усе було зручно і працювало.

Іван Калашников, 29 років.

2012 р. закінчив Військовий інститут телекомунікації та інформатизації. За розподілом по службі потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду, 2-й батальйон. Пройшов шлях від командира взводу зв'язку до заступника начальника штаба батальйону.

У 2014-15 рр. під час найгарячішої фази російсько-української війни у складі тактичних груп брав участь у боях під Авдіївкою, Ясинуватою, Пісками. У 2017 р. звільнений у запас у зв'язку із закінченням контракту. Нині начальник відділу компанії, яка є уповноваженим представником американської корпорації. Навчає українських військових роботі з найсучаснішими засобами зв'язку.