Як пройшов фестиваль “Дім Áктора. Горизонт” у Запоріжжі: артперформанси, виступи театрів та дискусії про танець (ФОТО)

У Запоріжжі відбувся мистецький фестиваль “Горизонт” від Дім актора. Концепцією виступів та перформансів стало спостерігати за рухом горизонтів: усім, що тече, змінюється через дії людей, відкриває обриси небокраю для нових думок та перспектив сприйняття. Цей рух танцю розгортається слідом за поглядом, звідки ми дивимося, відображає, що саме бачимо і як від цього змінюється простір навколо, коли робимо крок назустріч новому досвіду.

У серці фестивалю – концепція Áктора (з англійської – act: дія, щось, що ви робите, виконувати роль у фільмі або виставі, робити щось з певною метою або вирішити проблему). Цю людину вирізняє взаємодія з реальністю через рух, вплив на простір навколо себе та через неї можна по-іншому сприймати мистецтво: у зустрічах, виставах, розмовах, присутності іншої людини та розширяючи те, що ми здатні відчути.

«Паноптикон» роздивився, як через перформанси на фестивалі відображали сенси, якою в них є людина, що готова щось змінювати, та проблеми, з якими вона стикається. А також дослідив те, якою стає межа видимого залежно від того, звідки людина дивиться на світ, та як через рух можна передати досвід, який люди проходять з початку повномасштабного вторгнення.

Фестиваль за організації Дім актора у Запоріжжі відбувся не вперше та зібрав мистецькі практики та постановки від творчої спільноти з різних міст України. У своїх виступах автори досліджували способи працювати з тілом, словом, простором, пам’яттю та реальністю. Перед цим у листопаді 2024 року відбувався фестиваль “Дім А́ктора. Занурення”, який задумали як платформу для вільного спілкування, обміну досвідом, співтворчості, а наступного року в жовтні пройшов “Дім Áктора. Дихання”.

У 2026 році він продовжився як “Дім Áктора. Горизонт” — про розширення досвіду через зустріч, театр, музику, танець, перформанси та панельні дискусії. Для фестивалю цей горизонт стає образом сучасного театру, та в ньому досліджують наче як межу видимого, яка постійно змінюється разом із тим, хто спостерігає за нею.

При створенні фестивалю хотіли відшукати нові способи, як говорити про пам'ять, тіло, місто, війну, свободу, взаємодію та відповідальність. Упродовж цього дійства окремі події сприймаються як свято руху, інколи може бути не зрозуміло, що відбувається на події, але варто залишатися в спостереженні, і відкриється більше.






Фото: “Листи додому”. Дім актора. Facebook

Фестиваль стартував у театрі-лабораторії Vie з перформативної вистави “Листи до дому”, яка за своїм форматом забезпечувала діалог з глядачем, оскільки її ще не закінчили створювати, та люди спостерігали, яким показ є наразі.

У виставі досліджують досвід українців, розділених війною та відстанню та “Дім актора” створює її разом із United Ukrainian Theatre Stichting United Ukrainian Theatre у Нідерландах. Ключовими в процесі стали роздуми про те, як змінюється поняття дому під час війни, як старатися лишатися близькими, коли люди перебувають далеко одне від одного та переживають різні обставини.

У Запоріжжі та Нідерландах при підготовці спільної вистави крізь кілометри зробили лабораторії документального театру, у яких учасники створювали власні монологи. Темами стали служба у війську, переїзд та розлука з домом, втрата людей, емііграція та адаптація на новому місці або ж повернення додому, відчуття провини або віднаходження нових сенсів.

Формат Work in progress полягає у тому, щоб побачити театральний процес у русі, коли вистава ще не завершена. На цьому показі аудиторія дивилася на людей, які діляться своїм досвідом через повітряні напівпрозорі накидки. Глядачі занурювались у розповіді учасників процесу, які мають, що сказати, та їхні особисті історії перетворюються на документальний театр, як і паралельні розповіді на екрані від інших українців – де досвіди людей, які залишилися вдома, зустрілися із голосами тих, хто зараз живе за кордоном.

Ми завжди залишаємось у своїх ботинках та куртці, сповнені досвідами, які пройшли



В останній день фестивалю відбувся перфоманс “Втрачений рух” міждисциплінарної мисткині, перформерки та дослідниці Нани Бякової. Для цього виступу по-іншому облаштували простір – на двох поверхах розмістили спеціальні проєктори, де перші 10 хвилин показували кліпи, у яких рухалися жінки в повністю нерухомому середовищі, зняті в рідному місті перформерки, Миколаєві – у магазині, кімнаті, музеї – навіть море було спокійним та майже нерухомим.

З часом спостереження за всім дійством у центрі перформансу опинилася фігура жінки, самої мисткині, яка почала рухатися, як птаха, пересуватися в просторі та взаємодіяти із та глядачами, запрошувати їх за собою, показувати те, що для неї важливо. Уперше її побачили в чорній шкіряній накидці та золотаво-жовтій блискучій кофті із лелітками, але впродовж вистави авторка приміряла на себе інші досвіди, уявляла (або згадувала), як могла би виглядати по-іншому, у знайомих чи незнайомих локаціях.




У дзеркалі мискиня бачила себе в різних ролях, іноді взаємодіяла із ним, переживала палітру досвідів – за однією з інтерпретацій так могла виглядати вона, якби зробила інший вибір раніше або ж це все її власний гардероб спогадів. У різних кімнатах авторка залишалася собою, частково змінювалася або шукала себе – була єдиним рухомим суб’єктом у кімнаті, за ким спостерігав натовп.

В її рухах читалося те, що в різних просторах мисткиня віднаходить знайомі речі, з якими давно не зустрічалася, але має пам’ять про них або ж бачить, що вони були достатньо важливими для когось іншого. У 2023 році авторка поверталася до рідного Миколаєва, де звертала увагу на нерухомий ракетний крейсер “Україна” у міському просторі, будівельні крани, що застигли в ландшафті, родинні реліквії у покинутій квартирі. Жодного слова в рухах не було про війну, але підсвідомо стояло відчуття, що на все і всіх у кімнаті вплинула війна. Тепер може змінюватися сприйняття тонів блиску та сірості в нерухомих, раніше яскравих середовищах, які раніше здавалися своїми. А також може мінитися відчуття себе в різних кімнатах (чи спільнотах), просто так або під впливом думок інших людей, з’являтися відстороненість до того, що ми раніше любили, та бажання, чого ми хочемо відтепер.




Дія відбувається водночас і на екрані і вживу.

Образ птахи залишається в пам’яті впродовж всього перформансу. Нана Бякова завершує перформанс у тому ж одягу, в якому починала, проте перед цим приміряє білу сукню, схожу на весільну. Незважаючи на різні досвіди людей, які ми зустрічаємо і які нас змінюють, частинка того, ким ми є, завжди залишиться у наших ботинках та одягу.

Це перформанс про людину в різних місцях, як себе проявляє і як почувається насправді, кого бачить у відображенні в дзеркалі; про її зміни та дослідження себе через пошук у різних середовищах, про відчуття завмерлого руху та напівприсутність.




На день раніше Нана Бякова провела воркшоп з японського авангардного танцю буто, який практикує із 2016 року. Цей танець виник після Другої світової війни й досліджує приховане, несвідоме, зруйноване та безформне. Мисткиня відкривала для себе історію буто в мистецькому архіві Університету Кейо в Токіо, танцювала в колективі Muteki-sha під наставництвом Натсу Накаджіми.

Упродовж воркшопу авторка запропонувала тілесні практики, в яких учасники пробували відпустити свій рух, дозволити собі відчувати його у процесі, “стати нічим, щоб стати чим завгодно”. З імпровізацією у танцівників зазвичай виходить досліджувати свій рух. У цьому воркшопі учасники не прокручували в голові, як зараз планують зімппровізувати, а рухалися інтуїтивно, не відслідковуючи як це виглядає, текли по повітрю та використовували мову тіла просто так, щоб побути в цьому русі, не закладаючи сенсів; бачили, як рухаються тіла одне одного, самі чи у взаємодії, та занурювалися в цей стан.



В останній день фестиваль розпочався з танцювально-медитативного майстер-класу “Заземлення” перформерки, хореографки й мисткині Ріти Ліри, де учасниці працювали в парах, а також у спільній групі. Упродовж війни багато людей звертається до психотерапії, щоб триматися на плаву, впоратися з емоціями або прожити важку ситуацію. У цьому майстер-класі авторка пропонувала соматичні та танцювальні практики, упродовж яких емоції виражали через рух та мовчки, досліджували відчуття в тілі.

Через взаємодію з іншими в русі через доторки та натискання, люди проживали або відпускали відчуття, досліджували рух іншої людини, себе, а потім і множинності людей. Із заплющеними очима учасниці відтворювали різні рухи, осмислювали розуміння цього відчуття та зв'язку, який утворився між усіма на практиці лише на кілька хвилин. У спільному русі кожна обирала власну траєкторію, а всі разом ставали частинами цілісної взаємодії з іншими.




Ріта Ліра називала ключовим у цьому майстер-класі присутність, уважність до себе та можливість відчути опору. Протягом останніх двох років мисткиня розробляє власний метод роботи з тілом, який допомагає їй долати складні емоційні стани й ситуації. Майстер-класи за цим методом відбувалися в Парижі, Ліоні, Бассано-дель-Граппа, Празі та Любліні.

У цей же день відбувся перформанс Ріти Ліри “The Trap”, де досліджує стан фізичної та психологічної застряглості. У своїх роботах мисткиня поєднує танець, документальне та візуальне мистецтво, досліджує ментальні пастки, досвід війни, переселенства й циклічності та те, як повертатися до відчуття опори.

У центрі цього перформансу — людина, яку огортає костюм-кокон, своєрідна “друга шкіра”, з якої виходять довгі тканинні стрічки. Вони чіпляються за навколишні предмети, обмежують рух і перетворюють простір на пастку. Глядачі спостерігають, як людина рухається, застягає, намагається знайти вихід з цих перешкод, перебуваючи в цьому коконі.

Авторка досліджувала людину в центрі перешкод, які заважають рухатися, часто створені нами самими, яких важко чи неможливо позбутися. Навіть розуміючи, що ми можемо заважати собі, цього буває важко позбутися. Ідея роботи Ріти Ліри виникла під час безсонної ночі, у стані страху, внутрішнього паралічу й втрати напрямку.



Фото: Перформанс Ріти Ліри. Instagram: ritalira.official



На запорізький фестиваль “Дім Áктора. Горизонт” зі своєю виставою приїхав київський Театр Ветеранів, який створили в лавах Сил територіальної оборони завдяки Театру Драматургів. Два роки тому під час фестивалю ГогольFest на дискусії “Театр і війна: як, про що, для кого і для чого” керівниця “Дім актора” Ольга Донік говорила про те, як важливо залучати ветеранів до постановок та згадувала Театр Драматургів у Києві, що розвиває ветеранську драматургію та допомагає людям поділитися власним досвідом.

Театр Драматургів вже виступав у Запоріжжі перед тим — у жовтні 2023 року в місті презентували виставу у форматі пошуку під назвою “Військовий концерт” авторства запоріжанки Анастасії Косодій. Це постановка у форматі пошуку, спроба пояснити собі себе після 24 лютого 2022 року — “дев’ять композицій про життя українців для західної аудиторії”. У ній описували буденність війни, сміливість людей, масові ракетні обстріли; “як ти?”; фотофіксацію реальності у пам’яті смартфонів, військовий сторітелінг у тіктоці та мрії про життя після (перемоги).

У 2026 році в Запоріжжі Театр Ветеранів показав комедію-спектакль “Лимони” Макса Девізорова — про історію “перетворення з хлопчиків на чоловіків” із потрібною долею абсурду. Акторами виступають сам драматург, Дмитро Вінницький та Петро Кавун, які розповідають історію трьох братів на передовій. Двоє з них — добровольці з перших днів, а третій по вуха в боргах. Упродовж вистави герої показують різні досвіди військових – крім тактичного мілітарного одягу, приміряють на себе аніматорський костюм миші та бійцівський спортивний комбінезон, та з гумором та іронією осмислюють своє життя. Старший брат стає “мікроменеджером”, середній нервує за всіх, а молодший старається не вляпатися ще більше.


Фото: Театр Ветеранів. Facebook



Упродовж фестивалю відбувся перформанс “Захищені” мисткині Галини Андрусенко. Художниця працює з темами захисту, пам’яті й дому в контексті війни та людської вразливості, для цього використовує перформанс, живопис, графіку, фотографію, відео. У такому перформансі укривання авторка досліджує спосіб стати чимось іншим, завмерти як статуя, звертаючись до образів українських пам’ятників, які після початку повномасштабного вторгнення огортали захисними матеріалами захищаючи.

Глядачі стали учасниками дійства, починаючи із спеціальної кімнати, яку облаштували як безпечний простір дому, у якому стає затишно попри війну та нескінченні вибухи. У ньому люди розбрелися, обравши собі місця, перш ніж завмерти… Сенс перформансу — вберегти важливе перед загрозою, яку неможливо повністю усунути, бажання зберегти дім та близьких, коли повністю не можемо бути певними в безпеці. У камерній кімнаті на створеній сцені Галина Андрусенко поєднує перформанс і просторову інсталяцію, досліджує особистий досвід і прагнення зберегти усе те, що ми любимо.



Перформанс “Захищені”. Instagram: artaudfellowship.ukraine

На фестивалі в Запоріжжі харківський незалежний театр “Нафта” вперше виступив у Запоріжжі з танцювальною виставою режисерки Ніни Хижної “Тут буде сад”. У ній авторка створила постановку з використанням української жестової мови із субтитрами за мотивами текстів Олівії Ленґ з книжки “Сад супроти часу”.

У книзі Олівія Ленґ досліджує сад як історичне явище та його давні асоціації з раєм, піддає сумніву часом ціну створення такого раю на землі, розповідає про сади як місця зустрічей і відкриттів, про їхню утопічність та про свою боротьбу за відновлення давно занедбаного саду. Натомість у виставі осмислюють концепт саду як дбайливості та плекання спільного простору. Упродовж війни в ситуації непевності в майбутньому виникає потреба укорінюватися, будувати мережі та чіплятися за землю, як у садах. Харківський театр осмислює утопічність раю із садами у своєму місті під час війни та в часи загроз, бо у прифронтовому місті можна жити та будувати майбутнє, але ніколи не відомо, скільки усім нам відведено.

“Війна — це антитеза саду. Найдальший від нього кінець людської природи і людських починань. Сад може виникнути на місці бомбардування, а от бомба точно знищить сад”.

“Тут садівництво стає актом непокори, актом створення серед поруйнованих будівель. Можливо, під час війни саду досить просто існувати. Це урочисте свідчення того, що існують інші способи проживати життя. Цей сад так багато витримав – війни, бомби, нові режими. Але він має чудову властивість відроджуватися”, – розповіли про виставу в Instagram.


Фото: darylvts.ph, teatr.nafta

Цього ж дня Харківський театр ляльок ім. Віктора Андрійовича Афанасьєва показав у Запоріжжі український горор “Калинова сопілка”. Виставу зробили під керівництвом Оксани Дмітрієвої за проєктом Лілії Осєйчук, яка разом із Вікторією Міщенко зіграла роль старшої та молодшої сестер.

Сюжет засновується на повісті Оксани Забужко “Калинова сопілка” про двох дорослих сестер, їхнє дорослішання та народження заздрості. У своєму тексті Оксана Забужко переосмислює народну “Казку про дивну сопілку”, а на сцені розмірковують про це зло та чи, можемо ми його розпізнати до того, як воно виллється назовні.

У виставі українській горор подають у яскравих сценічних костюмах із містичною атмосферою, знайомлячи зі світом народних вірувань та звичаїв, через ляльок, спеціальні сценічні маски та декорації та не забуваючи про контекст війни. Музично цю виставу доповнюють гіпнотичні пісні на лірику харківської поетки та художниці Діни Чмуж.




Фото: Instagram: puppet_theater_kharkiv



Незалежно від усіх постановок, які давали змогу дивитися за дійством у просторі, упродовж фестивалю представники креативних професій зійшлися у панельній дискусії “Мистецька освіта в Україні: внутрішні конфлікти”. У ній кар’єру у творчих професіях обговорювали:

• Олександр Маншилін, який став модератором у дискусії — викладач, хореограф, дослідник і культурний менеджер, виконавчий директор Всеукраїнської асоціації “Платформа сучасного танцю”.
  
• Микола Набока — актор, співзасновник мистецького об’єднання “Хвиля” та керівник акторського курсу у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
  
• Саміра Сулейманова — акторка, режисерка фізичного театру та викладачка акторського курсу в ЛНУ імені Івана Франка. Випускниця школи педагогіки Жака Лекока в Іспанії і школи Філіпа Гольє у Франції.
  
• Віктор Рубан — режисер, хореограф, перформер, продюсер і дослідник тілесності, доктор філософії з культурології. Понад 20 років поєднує мистецьку, освітню, продюсерську та дослідницьку діяльність, співпрацює з митцями й інституціями у понад 20 країнах.
  
• Олексій Шмурак — композитор, саундартист і лектор. Починав кар’єру в сучасній класичній музиці як менеджер, піаніст і куратор. Нині працює з акустичною та електронною музикою, створює саундтреки до кіно, розробляє проєкти в концептуальному мистецтві й популяризує міждисциплінарне мислення, що поєднує мистецтво, гуманітарні та природничі науки.
  

Учасники дискусії обговорювали роль мистецької освіти та наскільки вона важлива для розвитку хореографів, танцівників, музикантів, перформерів, про те, як співіснують академічні традиції, альтернативні педагогічні методи та нові міждисциплінарні практики.


Панельна дискусія "Мистецька освіта в Україні: внутрішні конфлікти".


Олексій Шмурак розпочав дискусію про працевлаштування у творчих професіях після університету (називаючи це явище конверсією танцівників або митців). Лектор зазначив, що часто виші не відповідають попиту на фахівців і готують набагато більше людей, ніж потрібно країні, й за застарілими методами. Місць, де можна продовжувати роботу після університету, не так багато — випускники мистецьких спеціальностей можуть відкривати власні студії, долучатися до колективів, як викладачі, виступати в театрах в України та закордоном, танцювати у розважальних шоу або створювати власні перформанси в мистецьких резиденціях.

На думку Віктора Рубана, у Європі мінливість кадрів у творчих індустріях та багато українців закордоном виступають у сфері розваг. Це може бути дієво та танцівник не лишиться без грошей, але, на думку хореографа, набагато складніше ставитися до себе як до особистостей у танці та працювати із сенсами.

Одним з місць, де можна отримати вдумливу танцювальну практику, є мистецьке об’єднання “Хвиля” у Львові — театрально-освітня інституція, що розвиває альтернативні підходи до навчання, спираючись на методології Леся Курбаса, Жака Лекока та Баугауз. При об’єднанні працює бакалаврська програма з акторської майстерності у співпраці з Львівським національним університетом імені Івана Франка.

Микола Набока та Саміра Сулейманова зазначають, що “Хвиля” займає “дивне положення на українській мапі світу”. Викладачі позиціюють мистецьке об’єднання, як платформу для самовираження на противагу іншим курсам, де акторів навчають, щоб підготувати до професійних виступів у театрах, зокрема Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Микола Набока визначає їхню роль експериментального курсу як те, що вони “готують студентів до світу, який ми зараз не можемо уявити”, бо ніхто не знає, яким він буде незабаром.

Викладач також додає, що танцівникам та акторам важливо перебувати в середовищі співтворення та розуміти, якими термінами послуговуються сценаристи, художники костюмів, режисери…, як предметно спілкуватися з тими, хто пише звук для вистави чи перформансу. Саміра Сулейманова зазначає, що в навчанні для неї є важливим здатність побудувати діалог та показати студентам, як працювати не в ізоляції, а у співтворенні. До того ж, акторка зауважує, що через мистецтво люди, які його створюють, можуть побачити “стільки різних світів в одному світі”, бо існує синтез мистецв, а також можна працювати з відображеннями та емоціями.

Ще одним напрямком, із яким працюють у “Хвилі”, є створення та виліплення “ларвальних масок” у творчій майстерні. Цей термін походить з латинського larva (“личинка”) та відсилає до істот, які ще не набули остаточної форми. Таким чином, пробуючи створювати такі маски, можна зробити нових персонажів та спіймати особливу емоцію.

Світ ларвальних масок — один із інструментів педагогіки актора та режисера Жака Лекока – у школі цього майстра у Франції навчався, зокрема один із учасників дискусії Микола Набока. Описуючи систему навчання в цій школі, актор зазначає, що набір учасників розпочинається з 20 років, на заняттях викладачі критикують роботу, а не людину, даючи особистий фідбек та сприймають усіх студентів, як творчих одиниць. Щодо студентів – у його одногрупників палали очі, вони були “сповненими творчого неспокою”, а спілкування та взаємодія із ними сприяла тому, що вони почали створювати спільні проєкти.

Саміра Сулейманова, яка навчалася педагогіки Жака Лекока в Іспанії та займалася в школі Філіпа Гольє у Франції, зазначає, що такі навчальні заклади зазвичай “працюють із правдою”, пояснюючи всі помилки та є дуже вимогливими, попри те, що є безпечними просторами. Акторка говорить, що студенти мають право на помилку, пошук та процес, щоб побути розгубленими, проте ця сфера може бути не для ніжних людей — багато професіоналів мають кризи, та, щоб надалі працювати за професією, потрібно культивувати певні навички. Розуміючи важливість підходів, у “Хвилі” ставляться до студентів не як до ткацького станка, а як до живої людини зі своїм досвідом у навушниках.

Переважна більшість танцівників в Україні працюють проєктно, однак у 30 вищих навчальних закладах наразі щороку готують від 800 до 1200 фахівців перфомативного мистецтва. Як розповів Віктор Рубан, за дослідженням “Освіта Танцклас”, 20-30% випускників таких творчих спеціальностей з часом продовжують займатися своєю професією як хобі та перекваліфіковуються у реабілітологію, роботу з тілом, масажними практиками або ж працюють спортивними чи танцювальними фотографами. Самі танцівники за професією часто отримують фах, щоб ставати педагогом, танцівником і хореографом водночас, що може знадобитися, якщо викладати в різних гуртках та творчих колективах.

Фестиваль “Дім Áктора. Горизонт” у Запоріжжі створили з багатьох перфомансів, вистав та дискусій – він вплинув на частину людей, які вперше змогли пережити мистецькі досвіди по-іншому. Організатори планують надалі запрошувати колективи та перформерів для виступів у Запоріжжі.