Запорізький волонтер про Бахмут: «Там дуже гучно. Дуже страшно. Але там залишаються люди, яким потрібна допомога»

Голова Федерації тенісу у Запорізькій області у «минулому», мирному житті. Волонтер і засновник Благодійного фонду «Україна в серці» зараз. Олег Панченко вже шостий рік активно займається волонтерською роботою, після повномасштабного вторгнення допомагає внутрішньо перемішеним особам, нашим воїнам на передовій та мирним мешканцям прифронтових територій, зокрема і в Бахмуті.

Про виклики та відвагу попри страх та небезпеку незламного Бахмута, Олег Панченко розповів в інтерв’ю «Паноптикону».

Яким було ваше перше «знайомство» з Бахмутом та яка ситуація там зараз?

Коли я вперше приїхав в Бахмут, я там... загубився. Військові запитали у мене, чи є у нас свічки та ліхтарі. Я кажу «так, так», і почав роздавати. А тим часом решта волонтерів швидко поїхали. Ніхто не чекає. І куди їхати? Подзвонити немає можливості, рації ми не беремо, навігація не працює. Я якось зорієнтувався, виїхав. А коли потрапили під бомбардування, всі вискочили у різні сторони і зустрілися аж у Костянтинівці, а хтось аж в Краматорськ поїхав. Війна вона така.

Там дуже гучно. Дуже страшно. Навряд хтось може сказати, що не боїться знаходитись там. Коли до Бахмуту тільки під'їжджаєш, вже така обстановка... як то кажуть, «ну, таке».

Який небезпечний випадок найбільше вам запам'ятався?

Одного разу під час надання гуманітарної допомоги, ми потрапили під обстріл. Я вперше почув, як працює «арта» (артилерія – ред.), як кулі летять, як вибухають снаряди. Ми попадали під машину, а потім «драпали», мов зайці. Про волонтерів кажуть, що вони герої. І це багато в чому справедливо, але ми також боїмось. Ми звичайні люди, які дуже переживають.

Інший випадок, який торкнувся не мене, а нашого колеги-волонтера - викрадення водія, який їздив з гуманітарною допомогою на окуповану територію. Одного разу його викрали на російському блокпосту - і з того часу ми досі не можемо його знайти та навіть отримати інформацію про його долю.

Як часто, кому та чим ви допомагаєте там?

«Їздимо двічі на тиждень. Допомагаємо, тому що там залишаються люди, які не хочуть виїжджати. Не будемо обговорювати, чому не хочуть. Якщо залишаються, значить необхідна допомога. Крім того, допомагаємо військовим, які просять передати ті чи інші речі, а на зворотному шляху вивозимо людей, які бажають поїхати. По 3-4 людини вдається кожного разу вивезти до Запоріжжя і Дніпра».

Як у Бахмуті люди ставляться до наших волонтерів? Чи є ті, хто чекає «русскій мір»?

Так, є ті хто чекає Росію. Одного разу ми надали гуманітарну допомогу родині, в якій щойно народився малюк. Ми їх забезпечили всім необхідним, вони були не проти записати відео, а коли я потім сказав «Слава Україні», вона відповіла: «да, да, мы за мир». Я думаю, багато хто не хоче висловлювати проукраїнську позицію, тому що боїться наслідків, якщо місто захоплять росіяни. Попри все, ми допомагаємо усім: проукраїнським або проросійським. Люди є люди і ми, українці – щира нація. Завдання нашого фонду – допомогти людині, а далі вже їм самим вирішувати, якими бути та що робити.

Скільки людей залучено до роботи, хто ці люди, і скільком українцям ви вже встигли допомогти?

Волонтерів до нашої діяльності долучалось близько 50 осіб. Це люди, які прийшли самі. Деякі прийшли через фейсбук, деякі знайомі кажуть: «Олег, ми хочемо допомагати», з деякими ми вчились разом, з деякими разом тренувались. Хтось тут працює з першого дня і дотепер, хтось відійшов. Це поклик серця. Поки не закрили Василівку евакуювали понад 4000 тисячі людей з окупованих територій. Допомагаємо ВПО, переселенцям… На початку війні годували десь 1000 – 1500 військових у день.

На останок після розмови, Олег Петрович поділився воєнними трофеями, які йому передали наші захисники. Тут є снаряди, які використовують наші воїни та навіть те, що залишились від окупантів та більше їм ніколи не знадобиться.